…від образу Світла до подоби Світла, від народження Мрії до втілення Мрії…

Сьогодні я вільний від щоденних турбот, мій син гарно спить, і мені нічого не заважає зробити те, про що багато думаю…

Перш ніж почати, мені хотілося б, щоб Ти – читач цього підняв свій погляд на перший рядок і знову його перечитав. Мені дуже хотілося б, щоб Ти зазирнув у свою душу і спробував самостійно наповнити змістом цей рядок… Про що він?

Гортаючи сторінки прочитаної книги, автора якої вважаю Великою Людиною (він до кінця був чесним, міра чесності — його життя). Його стратили – це була газова камера; йому пропонували врятуватися, але він лишився; він прийняв смерть заради людей. Його твори неможливо читати швидко, після кожного абзацу треба зупинитись, подумати, поміркувати, бо, здається, Світ перевертається. Багато в чому його книги — світоглядні заповіти, з тією лише особливістю, що головним героєм є дитина. Я говорю про дивовижного польського педагога, вченого, письменника Януша Корчака.

Так ось, на початку однієї зі своїх книг, «Як любити дитину», він написав чудові слова:

«Веліти комусь продукувати потрібні тобі думки — те саме, що доручити сторонній жінці народити твою дитину. Існує категорія думок, які треба народжувати самому, у муках. Вони і є найцінніші.»

Саме тому мені хочеться, щоб Ти, читач, сам «народив» свої думки щодо цього рядка.

Будь-яка людина на певному етапі життя, попри наявність у кожній кімнаті «зомбоящика”, що навіює нам про природність і неминучість суспільства споживацтва та його цінностей, замислюється над сенсом свого існування, того, що вона робить у житті. Це питання, відповіді на які можуть як окрилити, так і кинути глибоко вниз, звідки деякі не вибираються. Це дуже необхідні питання та дуже небезпечні питання. Ніхто не втече від них тому, що чим довше ми втікаємо від них, тим швидше вони нас наздоганяють потім.

Чим раніше ми дамо відповіді на ці питання, тим більше шансів бути щасливими та успішними.

Свій життєвий шлях шукають як окремі люди, так і групи людей. Вони об’єднуються в організації. І якщо одній людині важко іноді зрозуміти свою життєву місію, можна уявити, як важко добитися результатів групі людей в організації, яка не знає своєї місії: навіщо вони тут і що вони несуть…

Як людей, які не знають свого призначення, так і організацій, які не знають цього, достатньо. Скажімо, їх переважна більшість. Вони приходять і йдуть геть, і їх практично не помічають. Але є люди та організації (групи людей), які чітко знають свою місію, чого вони прагнуть. Вони досягають набагато більших результатів. Особливо добре це видно на прикладах організацій, у яких колектив приймає загальну місію як свою власну. Це ж не секрет, що одна голова добре, а дві краще. А якщо голів не дві, а десять чи сто, чи ще більше?

Наводити приклади організацій, у яких кожен її співробітник знає і, що найголовніше, приймає — як власну – високу місію, можна довго. Ба більше, в ідеї таких організацій залучені не лише працівники, а й мільйони людей по всьому світу.

Загалом будь-яка серйозна організація повинна мати і має свою місію (якщо хочете, філософію, культуру).

Ти, мабуть, здогадався, що перший рядок має відношення до місії, і матимеш рацію. Скажімо, це квінтесенція нашої шкільної ідеї.

Сьогодні мене дуже тішуся три моменти:

по-перше, місія, народжена вчителями (в гарячих та тривалих дебатах);

по-друге, я дуже радий, що ця місія мені особисто дуже близька, і я на 100% приймаю її як свою;

по-третє, мені довірили донести сенс цієї чудової фрази до кожної людини, яка входить до нашої школи.

 

У Вічній книзі вказано, що кожен із нас створений за образом і подобою Бога. Можна бути релігійним, можна таким не бути, але відчути, що ти прийшов у цей світ не як рослина, а для того, щоби зробити щось велике, ця фраза допомагає.

І справді, якщо Я і Ти створені за образом Бога, значить, у кожному з нас є частинка чогось великого і незбагненного. Усвідомлення незбагненності та величі змушує жити, думати, діяти не так, як це було до такого усвідомлення. З’являється почуття відповідальності та обриси того шляху, куди ми йдемо.

Але сильною є так само й інша фраза, яку сказав один мудрець: «За образом ми створені справді всі, а ось подобою ще треба стати…»

Вірю, що кожен Учитель усвідомлює свій образ і прийде до подоби, щоби це незвичайне почуття власної унікальності, висоти, наповненості любов’ю, добротою, мудрістю, шляхетністю множилось у серцях будь-кого.

Вірю, що кожен Учитель, заходячи до школи, до класу, на урок, запрошує образ того, хто досяг подоби (так робить великий Амонашвілі). На свої уроки полюбляю “запрошувати” Януша Корчака. “Саджаю” його на останню парту, і він є найбільшим критиком та помічником.

Вірю, що кожен із батьків розуміє: його «вічне життя» — у його дітях та його справах. Дітям ми передаємо свою ДНК і буквально, біологічно, продовжуємо існування в їхньому тілі. І той короткий час, коли ми живемо одночасно зі своїм продовженням, ми на 100% відповідальні за те, яке вічне життя ми собі приготували (виховали). Від кожного з нас залежить, якими нам бути “потім”.

Знаю, що результат буде досягнутий тільки коли Вчитель і Батьки діють спільно, сповнені любові до дитини та один до одного. Тільки так, об’єднавши зусилля, ми зможемо йти від Образу Світла до подоби Світу, від зародження Мрії до її втілення.

Завершуючи, дуже сподіваюся, що Тобі близько те, чим ми живемо, і Ти приєднаєшся до нас не лише формально, а й серцем.

І якщо Ти, після цього прочитання, почнеш плести нитку власних роздумів, — Я досяг мети.

Дідич Олександр (засновник школи)